Між кізомбою та каліграфією.

Останній день першого місяця нового року.

Складно написано?

Так, мені також. Весь місяць відчуття пошуку, якоїсь невпевненості, несказанності. Виношування. Такий стан, коли хочеш народити, а ти ще не вагітна.

Можна скільки завгодно підбирати правильні теми, шукати класичних перевірених канонів, стояти на табуретці у синій суконьці з накрохмаленим білим коміром. Читати вірші. Бути зручною, правильною. Але ні. То не я. Я – вогонь, стихія. Опіку та обігрію. Ніяких обмежень, рамок.

Учора зателефонувала журналістка з одного телеканалу і запропонувала завтра знятися для сюжету. Це ж я людина, яка відмовилася від поліетилену? То було б добре, щоб завтра я дала свій коментар. Бо у Франції забороняють поліетиленові пакети. Хто знає мене, весь минулий рік я приймала в себе вдома журналістів, ходила на прямі ефіри. Говорила, показувала, переконувала. Ні, я не хочу давати коментар. Бо мене покажуть тільки три секунди. І я не встигну сказати головне, те, що назбиралося. Що заборона пакетів та заміна на паперові не зроблять кращих змін. Що не можна вмить перебудувати мислення, відношення. Що я не про пакети, не тільки про поліетилен. Людям подобається слухати та читати про щось зрозуміле, закінчене, про те, що можна потримати в руках, порахувати. Але це життя, воно продовжується, змінюється, моделюється. І ти вже не можеш бути таким, як раніше, якщо вже вкусив з дерева змін. І коли ти вже раз переступив межу звичного та “як_в _усіх”нього, то вже не зупинишся. Я не тільки про пакети. Про відношення до світу, до людей, до себе, до життя. Може простіше було б як завжди, як у тєліку, як нормальні люди роблять. Зрозуміліше і спокійніше. Безпечніше. Але вже ні.

П’ятниця. Заняття з жіночого стилю кізомби. Рухи, які з’єднуються в ланцюжок танцю.

Субота. Перший урок каліграфії. Стовпчики, рисочки які створюють слово, речення.

Все збереться до купи. Я вірю, знаю. Впевнена.

Коментарі до “Між кізомбою та каліграфією.

  1. Як завжди твої пости наче відзвонюють мої думки, але я так писати не вмію та лінюсь. Та продовжую почуватить самотнім бійцем)

    1. Світлано, то пиши! Обов’язово! Дякую за підтримку) Коли писала, думала, що мене вважатимуть емоційно ненормальною)

  2. Звісно ж, що все збереться докупи. Іноді потрібно відпустити – і все стане на своі місця. Інколи наші намагання все з’єднати лише розтягують в різні сторони. Але все вийде. І мрії народяться… Я знаю…

  3. Наталю, працюю над цим)) Складно писати в емоційному стані, а потім технічно врівноважено перевіряти текст на помилки. Спочатку я вважала, що так зраджую змісту)

Залишити відповідь до Света Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *